Повернення з окупації: «російський слід» у долях українців

Після початку повномасштабного вторгнення росії на територію України у окупації перебувало близько 3 тисяч населених пунктів, а бойові дії поширились на 144 громади. Точну кількість вимушено залучених цивільних важко уявити, але ця страшна подія так чи інакше доторкнулась до абсолютно кожного громадянина нашої країни.

Не бажаючи залишитись у тенетах нав’язаних режимом правил, десятки тисяч українців зіштовхнулись з агресивною реальністю: тортури, мародерства, в’язниці, погрози та значні перешкоди для виїзду на підконтрольну Україні територію.

У сьогоднішньому матеріалі фонд UАre Strong поділиться історією шляху однієї з жительок Кринок на Херсонщині — приєднуйтесь та поширюйте!

Якось перечекаємо

24 лютого 2022 року — у Кринки заходять російські війська. Наталя з її мамою вирішили залишитись і не поспішати, адже це їх домівка, а разом з нею і все їх життя. Надія на гуманність все ще жила, але з кожної годиною окупанти змінювали цю думку.

«Першим у село пішов увесь зброд — такі неадекватні! — згадує Наталя. — Кадирівці ці заїхали. Ми ночами чули, як вони, п’яні, влаштовували перестрілки. Розказували нам, що отих людей вбили українські військові, а тих — «бандери», а там ще НАТО щось накоїло. Таке дурне мололи! Ми-то знали, що вони це ж і робили».

Будучи у центрі бойових дій, в березні того ж року у їх дім поцілили два снаряди: була знищена літня кухня та понівичило половину будинку.

«З того моменту нам не було де жити, — згадує жінка. — Але і тоді ми ще не думали про виїзд».

З мамою вони переїхали до літніх сусідів.

Каховська ГЕС та переїзд у Козачі Лагері

Після підриву Каховської ГЕС, 6 червня 2023 року, село Кринки пішло під воду всього за одну добу. Наталя разом зі своїми сусідами ще деякий час залишилась у селі та перебувала на даху свого двоповерхового будинку.

«Вода зупинилася якраз на рівні другого поверху. Одноповерхові будинки, сади, городи, худоба, кури — все пішло під воду. Люди теж тонули — і наші з села, і окупанти. Вже як вода зійшла, росіяни за селом викопали котлован і згребли туди мертву худобу. Кажуть, що і своїх туди теж згребли», — розповідає Наталя.

Через деякий період жінці вдалось перебратись на Лівобережжя у село Козачі Лагері, де на той час вже працювали українські штурмові групи. Цей факт викликав велике занепокоєння у окупантів, що призводило до постійних обшуків та рейдів будівель: «Але найгірше — вони змушували брати паспорти рф».

Будь-яка комунікація з об’єктами цивільної інфраструктури відбувалась саме через цей паспорт, навіть купівля ліків чи продуктів. Саме тоді вона й вирішила будь-яким способом добиратись на підконтрольні території.

«Лякала дорога, але ще більше лякала перспектива жити за російськими паспортами», — згадує Наталя.

Дорога з окупації

На початку повномасштабного вторгнення українці зі щойно окупованих частин Херсонської та Запорізької областей могли виїхати на підконтрольну Україні територію двома шляхами: через Запорізьку область та через територію Росії. Останній з них являється набагато довшим й дорожчим. Запорізький маршрут постійно обстрілювався, проходив довготривалі фільтрації й звісно виїзд відбувався лише з паспортами агресорів.

З Кринок Наталя з мамою і сусідами виїжджали під обстрілами, двома машинами. Перша — легковик на донецьких номерах, за ним — бусик на херсонських.

«Я так зрозуміла, перевозкою займався місцевий колаборант, ох і витріпав він нам нерви! — згадує Наталя. — Взяв з кожного по 200 доларів. Їхали майже дві доби — якимись полями блукали, верталися, бо він не знав дороги чи свідомо щось об’їжджав».

«Спочатку перевізник казав: «Україна переможе, ми переможемо!», а потім в дорозі почав казати, що це Україна зруйнувала Маріуполь, посилає хлопців на смерть, що це все ледь не ми самі заварили, — розповідає жінка. І додає: — Ми всі мовчки їхали, хоча, звісно, хотілося йому відповісти. Коли в Маріуполі проїжджали зруйнований завод «Азовсталь», у машині всі плакали».

Маршрут пролягав через окуповані Мелітополь та Маріуполь, російські Ростов, Воронеж і Бєлгород. У Ростові, за словами Наталі, вони розповідали прикордонникам, що їдуть до родичів у Росії, вказуючи адресу. «Там же, в анкеті, треба було зазначити, що ми ‘За єдіную Росію! За СВО!’, інакше могли б виникнути проблеми».

Наталя зараз живе в одному з регіонів України. Біля дому посадила ті ж квіти, що й у Кринках. Каже, що і вона, і її родичі, сусіди, яких війна розкидала по Україні та країнах Європи, хочуть після деокупації повернутися додому.

«Кринки зруйновані, але вільні. Ми все відбудуємо, головне — щоб там не було окупантів».

Висновок

Історія Наталі — це лише сторінка кровопролитної хронології, з якою кожному з нас довелось зустрітись віч-на-віч. Важливо розуміти, що ще більше історій залишаться невисвітленими, тому ми закликаємо вас допомагати та підтримувати одне одного.

Долучайтесь до гуманітарного фонду UAre Strong — ми націлені надати швидку та таку потрібну допомогу!